Нікколо Макіавеллі «Государ» – короткий зміст книги

Никколо Макиавелли «Государь» – краткое содержание книги

Ви напевно чули про одне з найбільш знаменитих творів світової літератури «Государ», яке було написано Нікколо Макіавеллі ще в 1513 році. Ця книга — трактат флорентійського філософа, в якому описуються правила справжнього лідера держави, методи захоплення влади, прийоми правління та навички, необхідні для ефективного правителя. Як і всі старі книги, вона читається дуже нелегко, тому ми хочемо вам запропонувати її короткий виклад, написаний нашим партнером – проектом smartreading.ru.

Зміст:

  • 1. Захоплення і утримання влади
  • 2. Види управління та відносини з підданими
  • 3. Військо як оплот держави
  • 4. Чесноти государя: реальність і образ
  • Висновок
  • Що ми віднімаємо з «Государя» у XXI столітті?
  • 1
    Захоплення і утримання влади

    1.1. Держави поділяються на республіки і монархії. Монархії, у свою чергу, діляться на успадковані і набуті.

    Придбані можуть бути держави цілком або частково, тобто людина, не колишній перш правителем, встановлює в цій державі свою владу, або ж існуюча династія поширює свою владу на нові землі.

    Придбані держави поділяються на колишні республіки, де встановлюється одноосібна влада, і колишні монархії, які просто переходять в інші руки.

    Способи набуття влади: власна доблесть, чуже зброю або хитрість.

    1.2. Спадкова монархія найбільш стійка, оскільки народ вже звик саме до цих правителів. У спадкового государя немає причини до суворих заходів, і якщо він не починає проводити радикальні реформи, не проявляє крайніх вад і не обкладає народ додатковими податками, то і у підданих нема причини бунтувати. Така монархія може встояти навіть за несприятливих зовнішніх обставин.

    Новому государю, в тому числі і присоединившему до себе чужі володіння, важче втримати владу. По-перше, в усталеному режимі не думають про зміни, а зміна влади пробуджує бажання нових змін; по-друге, нове правління збуджує завищені надії, а потім новий правитель виявляється гірше попередніх, адже щоб утримати своє придбання, він повинен розправлятися з незгодними, нагороджувати прихильників, збільшувати податки і заходи примусу.

    Король Франції Людовик XII захопив Мілан при підтримці частини населення, але незабаром народ повстав і повернув герцога Лодовіко.

    При повторному завоюванні після заколоту влада затвердити легше, оскільки тепер государ може утеснять і карати ненадійних підданих і заздалегідь вживати заходів безпеки.

    Вдруге захопивши Мілан, Людовік XII утримував владу до тих пір, поки проти нього не виступили всі італійські міста. Цього разу французький король пустив у хід жорсткі заходи і ретельно стежив за проявами невдоволення.

    1.3. Завойовані держави поділяються на два види: близькі по мові та культурі до завойовнику і чужі йому. Споріднені території утримати в складі держави-завойовника легше, потрібно тільки знищити стару династію і обіцяти збереження старих порядків.

    Так, Франція приєднала до себе Бретані, Бургундії, Нормандії і Гасконь — при деякій відмінності мов звичаї їх досить близькі, щоб мирно співіснувати.

    Коли завойована територія відрізняється по мові й культурі, для утримання її потрібні успіх і продуманий план. Кращий спосіб — перенести туди свою столицю. Тоді правитель буде добре знати нову країну, обереже її від свавілля чиновників і прив’яже до себе підданих, дбаючи про них.

    Турецький султан, завоювавши Грецію, переніс туди свою столицю.

    Другий спосіб: вивести на нові території колонії або ж розмістити там військо. Від виведення колоній постраждає незначна частина місцевого населення, у якого відбирають землі, але всі інші скоро заспокояться і сам цей приклад послужить до залякування. Колонії ж будуть приносити прибуток і сприяти зближенню обох народів. Утримання війська обходиться значно дорожче і обтяжує все населення, озлобляя його проти нового володаря.

    1.4. Головну небезпеку для нової влади являють собою сильні і знатні. Саме вони найбільше втрачають при зміні правителя. Важливо точно знати міру, приборкуючи опозицію, а надійніше її винищити: за невелике зло людина намагатиметься помститися, а після великої образи вже не буде мати на це сил.

    У збереженні влади важлива профілактика: не давати жодної партії посилитися і запобігати замаху сусідів.

    Римляни створювали імперію, виводячи колонії, протегуючи слабким і обуздывая сильних, і захищали країну від зовнішніх впливів. Вони виходили з переконання, що війни не уникнути, а зволікати з нею — на руку лише противнику.

    2
    Види управління та відносини з підданими

    2.1. Відомий римський принцип «розділяй і володарюй». Але в підсумку чвари між підкореними регіонами послаблюють державу в цілому. Міцна влада проявляє себе саме в наведенні порядку та недопущення розколу.

    2.2. За способом управління монархії поділяються на ті, де на вищі посади государ ставить своїх слуг, і ті, де аристократи мають спадковий доступ до управління. Ці барони самі є спадковими государями в своїх володіннях. Держава першого типу важко завоювати, але легше утримати, оскільки завойовник не знайде в ньому сильної опозиції.

    Турецький народ кориться тільки султанові, всі інші — його слуги, він призначає і змінює намісників по своїй волі. Король Франції, навпаки, змушений рахуватися з феодальною знаттю.

    2.3. Парламент служить засобом і стримувати знати і берегти її від народної ненависті: це третейський установа, яка приборкує сильних і підтримує слабких, не викликаючи докорів на короля.

    Французький король перекладає на парламент прийняття непопулярних податків, законів про набір війська — і лишається в очах народу захисником слабких.

    2.4. Якщо до завоювання держава була незалежною і дорожило своєю свободою, є три способи зберегти завойоване: знищити це держава, перенести туди столицю і зберегти видимість автономії, поставивши на чолі провінції людей з місцевих, які будуть цією милістю зобов’язані новому государеві.

    Вільне місто краще знищити і розсіяти його мешканців, бо вони не забудуть про свою свободу і повстануть навіть і через сто років. Набагато легше утримати країну, вже звикла до покори.

    2.5. Найскладніше завдання — заміна старих порядків новими: доводиться долати ворожість тих, кому вигідні старі порядки, а нове не вірять навіть ті, кому воно пішло б на користь. І завойовники, і реформатори можуть покладатися тільки на свою доблесть. Ті, хто діє в надії на щасливий випадок, і ті, хто намагається схилити на свою сторону вмовляннями, приречені. Перемагають озброєні пророки, стаючи з приватних осіб государями, з правителів невеликої країни — засновниками імперій.

    2.6. Новий правитель повинен насамперед знищити сильних ворогів, придбати прихильників, створити власне надійне військо, вселити народу страх і любов, поліпшити порядки, завести дружбу з іншими правителями. І багато залежить від того, чи встигне він це зробити. Правитель, зобов’язаний піднесенням своєї доблесті, діє рішуче й обачно. Якщо ж влада отримана за гроші або з милості, то такий правитель дуже багатьом зобов’язаний тим, хто привів його до влади. Він не встиг навчитися правити і не придбав союзників. Людина ж, приведений до влади щасливою долею, навіть якщо і має доблестю і хитрістю, не завжди встигає закласти міцні основи такої влади.

    Чезаре Борджіа з чудовим честолюбством і підступністю створював собі королівство в Італії при підтримці свого отця, папи Олександра VI. Але це перевага обернулося загибеллю, оскільки Чезаре виявився не готовий до раптової смерті тата, друзів придбати не встиг, а ворогів нажив — і вони його знищили.

    Крім доблесті і милості долі, є і інший шлях до влади, відкритий для приватного людини: через злочин або завдяки любові громадян.

    Сицилієць Агафокл, син гончаря, дослужився в армії до генеральського звання і здійснив військовий переворот: віддані йому солдати знищили членів сенату. Після цього він щасливо воював з Карфагеном, відстояв і розширив свою державу. Фактично, і він прийшов до влади доблестю, але злочинної.

    2.7. Чому таким людям, як Агафокл, вдається жорстокістю захопити та утримати владу, а в інших випадках репресії виявляються марними? Жорстокість слід проявляти невідкладно і заради безпеки, не нарощуючи, а послаблюючи згодом репресії. Покінчивши разом з тими, кого неможливо залучити на свою сторону, іншим государ дає час благаю триматись на дусі, потім надає їм милості і залучає на свою сторону. Якщо ж почнуть зазнавати образ ті, хто раніше вважав себе в безпеці, вони ніколи не будуть надійною опорою правителю і при найменшій можливості збунтуються.

    2.8. У республіках знати протистоїть народу, і боротьба цих двох начал призводить або до анархії, або до свободи, або до єдиновладдя. І знати, і народ висувають своїх лідерів. Ставленику знаті утриматися у влади важче, тому що знати вважає себе рівною йому. Ставленик народу, навпаки, оточений бажають коритися, до того ж вимоги народу (наприклад, звільнення від гноблення) задовольнити простіше, ніж ненаситність знаті.

    Серед знаті слід розрізняти три види людей. Тих, хто готовий підтримати государя, тих, хто не підтримує його тільки з млявості і малодушності, і тих, хто противиться йому з честолюбства. Перше слід відрізняти милостями, другими можна користуватися, особливо фахівцями, а честолюбців — остерігатися.

    Навіть якщо правителя привела до влади знати, він забезпечить собі прихильність народу, взявши його під захист. І народ буде навіть більше розташований до государю, ніж якщо б сам привів його до влади, тому що буде радий несподіваним милостям. Не заручившись розташуванням народу, тиран буде повалений. Прихильність народу — найкращий спосіб запобігти змови.

    Набид, правитель Спарти, встояв перед натиском та інших грецьких міст, і римлян, тому що вчасно усунув декількох недоброзичливців.

    2.9. Народ не завжди є вірною опорою тим трибун, хто виступає від його імені і в нього шукає захисту від ворогів або уряду. Але правитель, який не просить, а вимагає, особливо ж якщо він мобілізує народ на війну, знайде в ньому опору. Привчати народ до такої вірності потрібно заздалегідь: громадяни повинні потребувати государя і державі, тільки так можна покластися на їх вірність.

    3
    Військо як оплот держави

    3.1. Турбота про військо — головна обов’язок государя. З допомогою війська зберігають владу і приходять до влади ті, хто народжений не на троні, і утримують владу ті, хто нею володіє.

    Франческо Сфорца захопив владу силою зброї, його діти втратили владу, тому що уникали війни.

    3.2. Держава має достатньо людей і грошей, щоб спорядити військо, або може оборонятися тільки під захистом міських мурів. У другому випадку слід зміцнити місто і добре поводитися з підданими — це утруднить ворогам напад.

    Невеликі німецькі міста зберігали незалежність завдяки добротним стін, артилерії та річним запасом провіанту. Також там заохочувалося військову справу і віталася свобода громадян.

    3.3. Основа влади — хороші закони та хороше військо. Але без хорошого війська не буває хороших законів, а де добре військо, там гарні і закони.

    Війська бувають власні, союзницькі, наймані і змішані. Наймані і союзницькі (тобто чужі війська ненадійні і навіть небезпечні, вони погано воюють, дратують населення і в будь-який момент можуть перетворитися на ворогів. Боягузливі найманці програють битву, хоробрі — самі захоплять владу. Успіху домагаються лише государі на чолі свого війська або поставлений республікою полководець.

    Збройні і вільні: Рим, Спарта, Швейцарія. Карфаген ледь не був зруйнований своїми найманцями. Свобода фіванців закінчилася, коли вони закликали в союзники Філіппа Македонського.

    Слабкі держави шукають союзників. Але союзні війська служать своєму государеві, а не того, кому вони прийшли на допомогу. Покликав союзне військо приречена на залежність. Союзницьке військо небезпечніше навіть найманого, тому що за ним стоїть сила цілої держави.

    Поневолення Греції турецькими султаном почалося з того, що Візантійський імператор попросив турків допомогти йому у чварах з сусідами. Також з появою варварів-найманців почався занепад Римської імперії.

    3.4. Типова помилка — шукати допомоги у сильних. Сильний союзник скоро перетворюється на конкурента і ворога. Потрібно зберігати систему противаг і не добивати ворога, якщо на звільнене місце прийде сильніший. І не слід проявляти нерішучість, але прийти на користь слабішому, заручившись таким вірним чином союзником і послабивши потенційного супротивника.

    Французький король Людовик при завоюванні Ломбардії звертався за допомогою до Папи і іспанському королю. Вигнавши дрібних правителів, він сприяв зміцненню сильних, закликав в країну чужоземців, а сам не заснував тут ні столиці, ні колонії. Фатальною помилкою став розгром Венеції: міста Італії не зважилися б воювати з Францією, поки існувала загроза з боку Венеції.

    3.5. Государям слід загартовувати своє тіло, виконувати військові вправи, вивчати різні місцевості з думкою, як тут зручніше вести бій, а також читати історичні твори в пошуках зразків для наслідування. Така підготовка в мирний час окупиться в пору війни. Мудрі государі завжди віддають перевагу власне військо. Краще програти з своїми, ніж виграти з чужими.

    Біблійний герой Давид, виходячи на бій проти Голіафа, відмовився від царських обладунків, ввівши свою пращу. Чуже військо, немов чужі обладунки — завжди не по плечу і не по руці.

    3.6. Ставлення государя до народу і війська залежить від походження його влади. Коли завойовуються нові території, все населення слід роззброїти, за винятком тих, хто перейшов на бік завойовника, але і їх поступово ослабити і не допускати, щоб у війську залишалися тільки «старі» громадяни. Якщо ж це новий государ, приведений до влади волею народу, він, навпаки, озброює частина населення, щоб висловити довіру народу і збільшити своє військо.

    3.7. Основа могутності — перемоги. Іноді має сенс створювати собі ворогів, яких легко розбити і тим здобути повагу народу. Також викликають повагу несподівані і навіть жорстокі вчинки, якщо підібрати пристойний привід.

    Фердинанд Арагонський зробився з провінційного князя королем усієї Іспанії і славнейшим правителем Заходу, діючи під приводом захисту віри: він захопив Гранаду, вигнав з країни євреїв і нащадків маврів, потім провів кампанію в Північній Африці, Італії та Франції. Він тримав підданих в такому напруженні, що вони, захоплені подіями, не встигли б замыслить змова.

    4
    Чесноти государя: реальність і образ

    4.1. Достоїнства і недоліки людини, що стоїть вище інших, кидаються в очі. Ніхто не може поєднати у собі всі чесноти, а тому потрібно уникати тих вад, які призводять до ураження або втрати влади, а в інших хоча б проявляти помірність. Більш того, багато чесноти тільки шкодять, а інші викликають засудження риси забезпечують безпеку.

    Від правителя зазвичай чекають щедрості. Але, витратившись на пишні видовища і облагодетельствовав небагатьох, він змушений буде відмовляти тим, хто звикне до подачок, і навіть обтяжувати народ податками. Виявляти щедрість має сенс лише на шляху до влади або ж під час військової кампанії, віддаючи трофеї війську, але надбання своїх підданих потрібно берегти, щоб не викликати у них ненависті.

    Юлій Цезар був щедрий до свого війська, а також витрачався на підкуп впливових римлян і на задобрювання народу, але прийшовши до влади, почав урізати витрати.

    Государі воліють любов, а не страх, і прагнуть бути милосердними, однак часом жорстокість буває милосердної: якщо потрібні кари або розправа з непокірним містом, щоб припинити безлади, то милосерднішими ці каральні заходи, ніж анархія, від якої страждає весь народ. Багато хочуть, щоб їх і боялися, і любили, але оскільки любов мало сумісна зі страхом, то краще вибрати страх, але страх без ненависті. Люди невдячні і добра не пам’ятають: у потребі вони відвернуться від государя страх не дозволить ні збунтуватися, ні змінити.

    Щоб не викликати ненависті, слід відмовитися від посягання на майно і на жінок. Маючи очевидну причину, можна навіть стратити винного, але люди легше прощають кару батьків, ніж позбавлення спадщини. Підстави для конфіскації майна знайдуться частіше, ніж для страти, і в підсумку государ і чиновники звикають до хижацтву.

    4.2. Безоглядну жорстокість може дозволити собі государ на чолі сильного війська, до того ж різноплемінне військо тільки жорстокістю і можна утримати.

    Ганнібал не досяг би найвищої слави, не будь він такий жорстокий, а Сципіон за зайву м’якість був усунений від командування.

    4.3. Безумовною перевагою государя вважається вірність даному слову. Однак хитруни процвітають набагато частіше чесних. Государ повинен уподібнитися леву і лисиці, тобто вселяти страх ворогам і порушувати слово, якщо це в його інтересах. І більше того: потрібно надавати обману видимість пристойності. Треба вміти здаватися (і по можливості бути) милостивим, щирим, чесним, але за необхідності виявляти і протилежні якості.

    4.4. Государ повинен справою зміцнювати свою репутацію рішучого, мудрого і послідовного людини. Він повинен бути покровителем талантів, забезпечити безпеку торгівлі та землеробства, влаштовувати свята і видовища, поважати традиційні цеху або інші об’єднання. Про розум государя судять по його радників. Государ повинен досить розбиратися в людях, щоб наближати розумних і відданих людей і уникати підлабузників.

    4.5. Основний принцип благополучного правління — догоджати народу, не ожесточая знати. Справи, неугодні народу, государ повинен доручати іншим.

    Римські імператори змушені були догоджати також і війську, а тому одні гинули, накликаючи на себе жорстокістю ненависть народу, а інші — накликаючи лагідністю презирство війська.

    Висновок

    «Государ» був написаний, по суті справи, як програма здобувача: Макіавеллі сподівався, що знову утвердилися у Флоренції Медічі закличуть його на службу, і поспішав показати весь спектр своїх практичних знань. До цього короткого керівництва надавалося величезне історичне твір («Міркування про першу декаду Тіта Лівія»), » трактат про військове мистецтво, кілька робіт на злобу дня (про те, як слід чинити з жителями завойованих міст, на прикладі дій все того ж Чезаре Борджіа). Медічі воліли свої традиційні методи і до Макіавеллі не зверталися; він пережив і цю династію, був все-таки покликаний ненадовго сталою республікою для підготовки ополчення — і тут же з’ясувалося, що насправді він у військовому мистецтві розбирається слабо. Спроба пройти на найвищу виборну посаду теж закінчилася невдачею. Політична влада так і не дісталася Нікколо, влада над умами він здобув після смерті.

    Співвітчизники й сучасники прочитали його книги як заклик і пряма вказівка шляху до звільнення та об’єднання Італії. Заради цієї благої мети він готовий був не тільки терпіти, але й плекати тирана і отруйника Чезаре Борджіа і його методи пропонувати в якості зразка для наслідування.

    «Мета виправдовує засоби» — цю фразу приписували Макіавеллі, хоча, можливо, помилково. У його випадку сталося щось дивне: кошти відірвалися від мети. Методи Макіавеллі вельми зацікавили тих, кому не було ні найменшого інтересу відновлювати Італію. У цього міркування суто цивільного і приватного людини з довірою вникали полководці, засновники імперій — Фрідріх і Наполеон, його книгу вивчала ще одна Медічі — французька королева Катерина, натхненниця Варфоломіївської ночі, читали невпевнені у своїй владі тирани і їх успішні руйнівники.

    Потрапила під заборону книга обростає романтичним ореолом. Переважна більшість європейців протягом трьохсот років не читали «Государя», а лише чули, що його читали такі знамениті лиходії — і, зрозуміло, саме звідси почерпнули своє лиходійство. Коли ж книга «повернулася», то її знову прийняли в першу чергу співвітчизники автора і побачили в ній щось на зразок довідника революціонера і організатора. Вражаючим чином її одночасно піднімають на щит італійські фашисти, комуністи і мафіозі.

    Кожне сторіччя по-своєму відкриває класичні книги. У ХХ столітті Макіавеллі збігся з центральною темою сильної особистості, культу «героя», який разом з тим повинен бути плоттю від плоті натовпу, народу або «сім’ї» (в її мафіозну сенсі). І тому нова популярність знову-таки обернулася запереченням: Макіавеллі підозрілий вже не тільки як натхненник Борджіа і релігійних катів, але і як улюблений автор Муссоліні.

    Що ми віднімаємо з «Государя» у XXI столітті?

    Що б це не було, ось яке нагадування, напевно, стане в нагоді: Макіавеллі був слабкою людиною. У багатьох відносинах слабким — він-то якраз не мав титанічною силою волі, бував малодушен, схильний до нападів заздрості і жовчі, не отримав університетської освіти, не відзначався талантами, не зробив істотного кар’єри. Серед геніїв епохи Відродження він — невдаха молодший братик. І почасти, може, цим, так і кінцем великої епохи, навіяні його не дуже людяні настанови, його мизантропическая філософія.

    Але якщо прийняти свою слабкість і «кінець епохи», як звичайний людський доля, ця книга знайде своє місце в насущних пошуках «місця людини у всесвіті».

    ***

    Відгуки та коментарі залишайте нижче. Якщо ви хочете знайти більше цікавих книг в короткому змісті, шукайте їх на сайті нашого партнера smartreading.ru.

    Творець і колишній керівник видавництва «Манн, Іванов і Фербер» Михайло Іванов запустив нову платформу Smart Reading, де розміщуються «саммари» на цікаві нон-фікшн книги.

    Никколо Макиавелли «Государь» – краткое содержание книги